(концепція Софії Русової та сьогодення)

Термін проведення: 02. 04. 2018 року

Хто проводить: вихователь-методист Кібка А.С.

«Дитячий садок – це перша найгідніша

школа для дитини, національна школа, в

якій пробуджується її національна і

громадянська свідомість»

С. Русова

Виховання в дитячому садку має відповідати соціально-культурним вимогам часу. Педагогічна спадщина С.Ф. Русової як унікальне явище в історії освіти України характеризується тим, що вона одночасно була ідеологом, методологом, організатором освіти, вченим–аналітиком, педагогом, психологом, методистом. Саме вона відіграла визначну роль у розвитку педагогічної освіти в Україні.

Саме Русова сформувала основні принципи системи національного дошкільного виховання - народність, індивідуалізація, демократизація, гуманізація. Ця система витримала випробування часом, є актуальною і сьогодні. На основі ідей народності видатний педагог і теоретик розкриває важливість дошкільного виховання, яке, на її думку, має спрямовуватися на гармонійний розвиток дітей, фізичне, моральне, трудове, розумове, естетичне виховання.

Усе своє життя С. Русова виношувала ідею ство­рення українського дитячого садка,присвятивши цій проблемі праці «Дошкільне виховання», «Теорія і практика дошкільного виховання», «Нові методи дошкільного виховання», «Нова школа», «Дитячий садок на національному ґрунті» та ін. її думки втіли­лися в концепції національно-патріотичного вихо­вання дітей в українському дитячому садку, основ­ні принципи якої розкриємо далі.

1. Принципи виховання за Софією Русовою. Мовна концепція С. Русової.

Насамперед йдеться про принцип науковості, орієнтацію на новітні досягнення психолого-педагогічної науки, нові методи виховання і навчання ді­тей, прогресивний досвід інших країн.

Другий провідний принцип — виховання на на­ціональному ґрунті.

С. Русова вважала: лише національне вихо­вання спроможне виплекати цілісну, високомо­ральну, патріотично налаштовану особистість. Тому в дитячому садку обов'язково має відчува­тися національний дух; «діти мають бути ближчі до природи рідного краю», до «невпинної хлібо­робської праці українців, яка годує і себе, і сусі­дів, і інших»; необхідно широко використовувати народну творчість —словесні ігри, пісні, гру на народних музичних інструментах, розваги, інсценізації тощо.

Виховання, на думку видатного педагога, «має бути позначене українським мистецтвом» і супро­воджуватися позитивними емоціями. На заняттях з ручної праці, що розвивають естетичну культуру і художні здібності, вона радила вводити вишиван­ня з національним орнаментом, ткання невеличких пасків на маленьких ткацьких верстатах, вирізу­вання з дерева буковинських орнаментів, ліплення з глини народних іграшок, декоративний розпис тощо. Таким чином, стверджувала С. Русова, «ми зможемо якомога більше націоналізувати наші ди­тячі садки, наблизити їх не тільки до словесної, ай до технічної культури нашого народу». Музичні за­няття мають прилучати дітей до витонченої краси українських мелодій, народних пісень, танців.

Софія Русова радила садівницям (так тоді на­зивали вихователів дитсадків) спиратися у своїй роботі на менталітеті психологію українського на­роду. Українці, вважала вона, за своєю природою схильні до релігійності, філософських роздумів, настроїв. Вони зростають на широких просторах степів і полісся, серед чарівної краси гір. Звідси випливає ще один важливий принцип вихован­ня —природовідповідність — життя на лоні при­роди, серед природи, праця в природі тощо. Діти, за С. Русовою, як пташенята, не можуть жити в кам'яних мурах, далеко від живої природи. На те­риторії кожного міського дитячого садка має бути сад або город, де вихованці могли б висаджувати квіти, городину, спостерігати, за яких умов вони найкраще ростуть. А спільна праця «дитячого гурт­ка», як спільні ігри малюків, зміцнять їхні товарись­кі взаємини та створять «найкращий осередок» со­ціального, національного розвитку.

Весь процес національного виховання, на її дум­ку, має будуватися на демократичному й гумані­тарному ґрунті й, звісно, мати світський характер.

Мовна концепція С. Русової

Стрижень концепції національно-патріотично­го виховання дошкільнят —навчання дітей рід­ною мовою. Мова, доводила С. Русова, — це со­цільний зв'язок між людьми, засіб прояву їхнього внутрішнього світу та засвоєння нового безмеж­ного знання. Опановувати рідну мову малюк має в родинному колі та в дитячому садку. Саме тому, писала вчена, дорослі мусять пам'ятати: ніде пе­реймання (наслідування) немає такого велико­го значення, як в опануванні мови. З огляду на це особливо важливим є мовлення самого педагога.

Своєрідним було ставлення С. Русової до діа­лекту. Діти, пояснювала вона, приходять до садка зі своїм діалектом, «ним вони лише й можуть вира­жати свої думки, почуття". Це — їхня батьківська, материнська, "хатня" мова. Тож раптове відривання малюка від цієї мови було б дуже болючим проце­сом і «цілком непедагогічним методом". С. Русова застерігала вихователів від глузування з місцевої говірки, вважала це неприпустимим. Літературну мову радила вводити у словник дітей поступово. Безболісному переходу з діалекту до літературно­го мовлення сприяє читання художніх творів, «зо­середжуючись саме на тих словах, які в місцевому діалекті звучать інакше".

Ефективний шлях вправляння дітей у літературному мовленні — вільні, невимушені розмови пе­дагога з вихованцями. При цьому варто давати дитині можливість висловлюватися діалектною мо­вою, «вказуючи їй на діалектні вирази й виправляючи їх». А звід­си й вимога до вихователя — він має не тільки бездоганно володі­ти літературною мовою, ай зна­ти місцеві діалекти. Це особливо важливо враховувати в сучасних дошкільних закладах Закарпат­тя, Галичини, Буковини, Півдня України, де й нині вживаються діалектні вислови і запозичення з мов національних меншин. Але це не означає, що ми маємо віта­ти суржик (засмічення мови чужо­рідними формами і спотворення українських слів).

Виокремимо низку теоретичних положень С. Ру­сової щодо мовленнєвого розвитку дітей, які мож­на вважати концептуальними і сьогодні:

♦ Домінування до 4 років індивідуальних та ін­дивідуально-групових занять з розвитку мов­лення (не більше 5-6 дітей);

♦ Навчання дітей рідної мови на національному ґрунті, найкращих взірцях українського фольк­лору, класичних і сучасних творів українських письменників, на національних святах, тради­ціях і звичаях;

♦ Поєднання історико-народознавчого матері­алу із соціокультурними особливостями сьо­годення;

♦ Першою мовою навчання в дитячому садку та початковій школі має бути рідна, материнсь­ка, «родинна» мова.

Свою лінгводидактичну концепцію (платформу) навчання мови в українському дитячому садку С. Русова виклала у праці «Розвиток мови». Найваж­лівішими засобами розвитку мовлення дошкільнят вона вважала довкілля, мистецтво, художню літе­ратуру, національні свята, український фольклор, грамоту, драматизацію. Серед методів та прийо­мів вчена віддавала перевагу спостереженням, екскурсіям, бесідам, читанню казок та оповідань, заучуванню віршів, переказуванню творів, розгля­данню картин та бесідам за їх змістом, складанню розповідей за малюнками, іграм драматизаціям, дидактичним вправам та іграм. Особливо виділя­ла наслідування мовлення дорослого, запитання, зіставлення. Своєрідно трактувала вчена форми навчання рідної мови в дитячому садку, називаючи прототипи сучасних занять предметовими та речо­вими лекціями.

Усі окреслені шляхи розвитку мовлення дітей спрямовані на максимальну його активізацію і, безумовно, заслуговують на широке застосування у практиці роботи сучасного дошкільного закладу.

2. Погляди на духовне виховання

Релігійно-духовне виховання дітей С. Русова пов'язувала з моральним, естетичним, національ­но-патріотичним, убачаючи в цьому ґрунт для ви­ховання в дитини патріотизму та любові до свого народу. Релігійне виховання радила узгоджувати з народними звичаями, родинними традиціями, «ін­дивідуальними змаганнями (прагненнями) самої дитини».

Особливу увагу пропонувала приділяти націо­нальним святам, звичаям, обрядам, традиціям, які ваблять своєю красою, архаїчною наївною просто­тою, такою близькою душі дитини. Що може біль­ше вабити малюка, вважала вона, як не Святвечір з очікуванням народження ідеальної істоти, яка та­ємниче панує над усім світом? Незабутньої краси сповнена для дитини весняна ніч на Великдень, коли пробуджується від зимового сну природа, неначе всім своїм існуванням протестуючи проти жахливих явищ смерті та хвороб. Щасливі ті сім'ї, вважала вчена, які можуть відзначати ці свята за народними звичаями, адже вони дають своїм ді­тям прекрасні переживання, які залишають на все життя глибокі естетичні й етичні враження та пов'язують малюка зі своїм народом. Настрій дитини, в якому поєднуються і релігійне, й естетичне, і національно-патріотичне почуття, може стати основою для розвитку в неї високої ідейності та проростання любові до свого народу.

3. Проблеми сьогодення та шляхи їх подолання

Звернімося до сучасної практики дошкільної освіти. Слушним є прагнення вихователів якомога швидше «перетворити» дошкільні заклади на на­ціональні. Та, нажаль, зробити це не так просто. Педагоги передусім мають самі вивчити історію рідного краю, ознайомитися з національними зви­чаями, традиціями, щоб принаймні не спотворю­вати їх.

З чим доводиться стикатися сьогодні в дошкіль­них закладах, переважно східного та південного регіонів України (здебільшого російськомовних)?

Зокрема, з прагненням створювати «національ­ний дух», а той «національну групу» чи «національ­ний дитячий садок» за рахунок зовнішніх атрибу­тів. От, наприклад, розвішані на стінах у групах рушники, хустки, вінки, національний одяг...

Вихователі часто не розуміють: недоречним використанням української атрибутики вони рад­ше шкодять національному вихованню, а ніж від­новлюють національний дух.

В Україні, наприклад, вінок як дівочий оберіг ніколи не використовувався для прикрашан­ня кімнати, стін, тим паче з червоних маків та з червоними стрічками. Червоні маки у поєднанні з червоними стрічками вважалися в Україні сим­волом туги й печалі. Проте саме такими вінками часто прикрашають сучасні дошкільні заклади. Їх і ба будь-які рушники почепить на стіну украї­нець? Ні. Лише стінники, призначення яких — ви­сіти на стіні, тоді як покутниками прикрашали образи. А де ви бачили, щоб в українській хаті стіни прикрашали хустками? А у світлиці стави­ли мотовило чи інший господарський реманент? Саме це спостерігаємо повсюдно в сучасних до­шкільних закладах, які претендують на визнання їх «національними».

Групова кімната дитячого садка—другий дім дитини. Малюк перебуває в ній упродовж 8-10 годин щодня. Тож і почуватися тут дитина має комфортно, вільно. А отже, слід подбати і про сучасне оформлення групової кімнати, яке б за­безпечувало максимальний простір для дитячих ігор. Захоплення вихователів створенням у гру­пах національних куточків зводиться переважно до виготовлення атрибутів «дожовтневого» села: селянська хата під стріхою, тин, соняхи, глечи­ки (все це з картону), біля печі сидять дід, баба, поруч коцюба, рогач. Це займає добру чверть кімнати, і боронь боже дитині доторкнутися до чогось! А скільки пороху збирає цей паперовий маскарад!

Педагогічні та психологічні ідеї і принципи організації роботи в дитячих садках, висвітлені в працях С.Ф. Русової, можуть сьогодні слугувати засадам гуманізації дошкільної освіти. Перш за все, слід взяти до уваги положення про значення рідної мови і художньої літератури в розвитку дитини; роль рідної природи і природознавства як основного компоненту освітнього змісту; роль гри як основного методу виховання дитини; зв'язок гри з іншими видами діяльності дошкільника; роль різних видів мистецтва в духовному і загальному розвитку дитини.

    

ЛIТЕРАТУРА

1. Базовий компонент освіти. – К.: Освіта, 2012 р.

2. Гурова О. М.«Національне виховання як складова духовного розвитку громадянина України», 2007 р.

3. Зайченко І.В. Педагогічна концепція С. Русової. – Чернігів, 1996. – 116 с.

4. Народні принципи виховання у педагогіці С. Русової // Український світ. – 1992. – №4. – С. 50.

5. Пінчук І.М. Сутність і особливості національного виховання за С. Русовою // Актуальні проблеми педагогіки і психології. – Ніжин, 1995.

6. Сявавко Є. Народні принципи виховання у педагогіці Софії Русової // Український світ. – 1992. – №3-6.

На тлі різнобічного фізичного вдосконалення дітей шостого року життя поступово все більше місце будуть займати спеціалізовані тренування окремих фізичних якостей і здібностей, насамперед освоєння нових рухів, а також оволодіння більш складними рухами з арсеналу спорту. В цей період йде підготовка великою основи для інтенсифікації процесу фізичного виховання в наступні роки. Акцентується розвиток фізичних якостей, переважно швидкості, витривалості, сили. Шестирічні діти вже здатні до освоєння складних рухів і психологічно готові до спеціалізованих тренувань.

П'яти-шестирічні діти перебувають на порозі сплеску інтенсивного розвитку координаційних здібностей, який відбудеться на наступний рік. Підготовка до цього дуже відповідального моменту в розвитку рухової активності має дуже важливе значення.

Діти шостого року життя, що знаходяться на початку періоду інтенсивного розвитку координаційних здібностей, який відбудеться на наступний рік. Підготовка до цього дуже відповідального моменту в розвитку рухової активності, що має дуже важливе значення.

У дітей старшої групи характеризується висока потреба в руховій активності, великою її цілеспрямованістю. У цьому віці дітям доступно оволодіння складними рухами і способами їх виконання. У цьому віці відбувається якісне перетворення моторної сфери.

У дітей шостого року життя, як стверджує М. А. Рунова, виникає тенденція до зростання всіх основних показників рухової активності (обсягу, тривалості, інтенсивності) внаслідок підвищення функціональних можливостей організму, збагачення рухового досвіду. При дослідженні обсягу рухової активності старших дошкільників були виявлені статеві відмінності. Особливо це помітно у самостійній діяльності (ігри рухливі та сюжетно-рольові), де хлопчики більш активні і рухливі. ( )

Розвиток рухової активності залежить не тільки від вікових норм, але і від індивідуальних особливостей дитини, а також від таких факторів як погода, сезон, дні тижня і навіть час.